***
Калюжі виграють золотом,
А у болоті ще з досвіта купаються вірші,
І як не нарікай, про що не промовчи - 
Рядки складаються у довгі колії...

*** 
Карантинуємо - бо осінь,
Божемільнюємо - бо осінь,
Ще вислізуємось - бо осінь,
І щасливіємо - бо осінь...

***
Це клен нагадує про листопад,
Ще хризантеми не дають забутися,
І лише Ти вируєш понад час,
У понадчассі навзаєм віршуєш...
 

Ославлено – не уславлено – і то щастя!

Віддалено – майже спалено – як прокляття!

Роздерто на шмаття – не склеїти – може, варто

Навпомацки далі рушити – і до старту.

Побито – та недобито – щоб боліло!

Як сміття – а ми звідти – та за діло!

По скверні – омиті, геть чисті – та червоні

Стікаємо, може, кров’ю – ні, водою!

Відмолено – та обмовлено – на прощання!

Загоєно – не у сповіді – а в зітханні!

Сталево кидаємо погляд – не до світу,

До неба – з якого нам начебто кинуто виклик.

Дозволено – щоб без волі – та мовчали!

До волі – безвольні й безсилі – ми кричали!

Мовчазно кричали – за правилом – та нас почули

І били наклепом над степом – аби поснули.

А Бог – Він дивився – і дихав подивом,

І мовчки страждав на хресті та над скоєним.

... Не стало мого брата Тіми, Тимочка, Тимохи (так любила називати його моя бабуся)... Ми знали, що це станеться - могло статися ще позаторік, торік, а сталося кілька день тому. Цукровий діабет його знищував із дитинства. Він - то не боротьба - жив, сміявся, підтримував і тримався. Я щаслива, що Бог подарував мені такого брата. Пам'ятаю, як уперше у його білих рукавичках згубився пінцетик, яким він так уміло вкладав марки до альбому. Тоді я ніяк не могла збагнути, як йому вдається володіння тим інструментом, а він ще сміявся, що я тим щипатиму брови. Був на два роки старший, але мав рідну старшу сестру Аню, яка не тільки вищипувала брови, а перейшла тоді до класу десятого і переживала першу закоханість. Тіма був посередником у наших дівочих втаємниченнях. 
А ще я зі своєю малою, чекаючи на його літній приїзд, вишуковували гарних марок і ще... виклянчили одного разу в нашої мами якесь дуже дороге антикварне іграшкове авто, він їх також колекціонував...
Життя з болем, інсуліном, дієтами, без цукерок, меду, компотів. Купа обмежень для людини вільної, яка не вписувалася в обмежені рамці. Та попри всі зовнішні обмеження, він жив.
Він жив! Колись він просив мене сміятися. І я часто з усмішкою згадую його. Щемить від того, що його мрія так і не здійснилася. Але він просив сміятися... А я прошу: любіть із усміхом і дякою за кожен порух вій, за кожен сміх, за кожне промовисте мовчання, за вітер, дощ, незасклене життя... Я обіцяла йому бути щасливою. Бо ж при нім я завше була із щасливим усміхом...
Одним заступником стало більше... і я знаю - він уже зачаровує небо... 
 

То все пережито на Всенічній у Покровському храмі, що на Подолі. Оповідати пережите - все одно не вийде. Рада була бачити знайомих музик, кобзарів... і не лише (треба ж таке на хресному ході побачити колегу-видавця :) Скажу тілько, що по службі й освяченні ми піднялися на Замкову гору (то у моїх друзів такий звичай щорічний - запалити там біля хреста вогнище й приготувати на ньому чаю, аби зігрітися опісля служби, пригоститися паскою та позмагатися на крашанках,.Проблеми життєві відкидали на інші дні, бо ж матимемо тоді можливість стрітися за іншим чаюванням, а цей день - для великоднього святкування).
Ще один Великдень... Якось так сталося в моїм житті, що літа свої рахую не від народження, а від Великднів та Подільського паломництва... Отож іще один рік...

Вірую... 
Плаче Покрова слізьми прозріння,
я блукаю за примарами добра...
В люлях заколисує мій світ сурма,
у дідівських оповідках - воскресіння...
Вірую!

Палить сміхом забавка діточа, 
і трембітить наш нічний похід,
ще барвінком заростає слід
вояків,  які шукали Світоч...
Вірую!

Писанкує дівчина в зеленім,
Образи в молитві зайнялись,
хтось жаліє за гріхи. Колись
жаль і прощення кохались із пеленок.
Вірую!
                      
               Вірую!
                                - Не одречись!
               Вірую.
                                - Не одречись!
               Вірую...
                                  - Не одречись!

Вірую в зреченні, в жалю, і в плачу,
Вірую в сповіді... Боже, пробачиш
віри згасання на припічку світу,
віри зотління у правді гоніння,
віри пригнічення, віри не... 

                                 - Не одречись!

Плаче Пречиста...  
                                З плачу Воскресне Христос!
 
   

Це перший мій Великдень далеко від дому. Цьогоріч вирішила не збирати валізи, не пускатися коліями до Миколаєва... на жаль, не бачити батьків, сестру й бабусю. Думала, що минеться легше, але ось не минає. Приготувала кошика, а в кошику - по-домашньому виклала всі ті писанки, пасочки, їства смакотинні... Зателефонувала мамі й спитала, чи вони вже зібрані до церкви. Відказала, що так само ладненько приготувала кошика. Підуть до Собору. Як я його люблю, він розкраює небо своїми банями, спомин про нього розкраює моє київське снування. 
Так, розум мій налаштований на прагматичне розуміння, чому лишилася. Практично, доба в дорозі, потім Всенічна, потім гостина вдома для наших родичів, а у вівторок маю купу справ - повернення до Києва... Тому краще зібратися на травневі, там не є обов"язком гостина, там будуть лише батьки, бабуся й сестра... Це говорить розум і серце погоджується, але в цій згоді багато вечірнього смутку. 
За годинку виїжджаю до церкви. Добре, що маю друзів, які у Києві осіли повністю. Будуть мені добрі пліч-о-плічники на службі, а потім на першому битті крашанок :))) А що - заприсягся Євген бути моїм кумом, тепер мають клопіт зі мною до кумівства ще походити до церкви (а то - маю ж я знати, якого хресного братиму для нащадків :).

Написала кілька слів, і якось відлягло... збираюся до церкви, кошик уже готовий. З батьками буду на молитовному зв"язку ;)    

Ти мене запросив до театру

Ближче сцени – поближче до вістря,

Щоб і тут свою долю глядацьку

В перших ролях майстерно прожити.

Не бувало, щоб з другої спроби

І не чула підказок суфлерів.

Комедійно шугала у горе

І трагічною була при злетах.

Серед свисту та оплесків залу

Я жила, я горіла до скону!

Вам здалося, що роллю зіграла? –

Ще розвію сценарні канони.

Ще з запалом скидаю завісу,

Відбиваю на серці Твій погляд,

Починаю свій акт імпровізу

Так, щоб сповна – і в щасті, і в горі!

Так, щоб сповна – в достатку і злиднях! –

Не акторкою, не режисером

На цій сцені Тобі присвятити

Перший подих! Тобі... перший подих! 

Ну ось: я таки встигла з подарунком - і вишити, і в рамку вставити. Неймовірні відчуття. Сподобається, чи ні - спрва десята, головне - тут часточка моєї молитви, бо вишивала з молитвою :)))